Бути батьком шестирічних близнят – завдання непросте. Особливо, якщо летиш з ними взимку з Омська на карнавал до Ніцци без мами! Мені належало самому забронювати авіаквитки, зібрати і скласти речі, спорядити двох спиногризів в дорогу і довести все це господарство спочатку до аеропорту, потім до літака, потім з пересадкою долетіти до Ніцци, де нас чекали наші друзі, які живуть у Франції близько п’яти років. Там же була на той момент і наша мама, яка прилетіла на тиждень раніше.

З труднощами я зіткнувся уже на першому етапі! Перелопативши різні сервіси в інтернеті, я не зміг вибрати жодної авіакомпанії, яка б відповідала усім вимогам: десь були серйозні обмеження по багажу (а речей у нас багато), десь було відсутнє харчування, десь потрібно було робити дві пересадки, але особливо мене «порадувала» авіакомпанія із суворою вимогою дотримуватися ваги до 10 кілограмів на кожну сумку. За моїми розрахунками, мені довелося б зібрати для багажу не менше чотирьох маленьких валізок, і ще стільки ж – для ручної поклажі. Враховуючи те, що однією рукою мені треба було тримати двох дітей, для такого перельоту мені не вистачало якихось п’яти-шести рук.

На щастя, мені спало на думку звернутися в компанію Кофранс. Ми познайомилися з хлопцями деякий час назад і вели переговори про купівлю готового бізнесу в Ніцці. На купівлю я поки що не зважився, але Кофранс в будь-якому разі готові допомогти у всьому, що стосується подорожей у Францію для будь-яких цілей. Я навіть пошкодував, що витратив стільки часу на самостійний пошук, тому що співробітник компанії миттєво знайшов мені відповідну за всіма параметрами авіакомпанію з хитрою і зручною пересадкою.

Далі було складніше. Зібрати валізи, слідуючи безперервним інструкціям мами по скайпу, мені ще так-сяк вдалося, але от сама подорож була незабутньою! В аеропорту, як і слід було очікувати, діти, занудившись від очікування, забігали: спочатку навколо мене, потім далі і далі!

Доки я ловив одного, зник другий! Доки шукав другого, перший загубив рюкзак! Потім ми втрьох носилися по аеропорту, розшукуючи рюкзак, а я тягнув на собі при цьому ще три сумки ручної поклажі і, проклинаючи все, боявся, що літак полетить без нас. На пропускному пункті до телетрапу чергова заплуталася в дітях (там виявилося ще кілька малих, подібних моїм) і не відразу зрозуміла, що у мене близнюки: «Я ж вже пропустила вашу дитину!» – злякалася вона, побачивши, як хлопчик, який тільки що пробіг в телетрап, знову з’явився у мене за спиною.

Під час перельоту бортпровідники виявляли просто чудеса терпіння, такту і послужливості. Вони домовилися з іншими пасажирами і пересадили нас на перші місця, де попереду немає крісел, самі перенесли і переклали наші сумки. В польоті перші хвилин двадцять стюардеса заспокоювала дітей, які на весь літак допікали її оптимістичними питаннями: «А що робити, якщо літак почне падати? А чому немає парашутів, щоб вистрибувати? А літак може загорітися?» Мені хотілося сховатися під кріслом…

Я сподівався на десять хвилин перепочинку, коли мої спиногризи чкурнули в туалет, але і тут не обійшлося без оказій. Однаково одягнені, вони навмисне заплутали чергу пасажирів, і через кілька хвилин з хвоста літака пролунали незадоволені вигуки: «Хлопчик, ти ж тільки що вийшов, куди ти другий раз йдеш?!» Довелося йти розбиратися, але поки я пробився крізь чергу, стюардеса вже прояснила ситуацію. «Наступного разу підете по одному!» – невдоволено буркнув я. Лише келих вина, запропонований Людмилою – тією самою уважною бортпровідницею – трохи підняв мені настрій.

За ті кілька годин, що ми летіли, мої бісенята переполохали весь літак. Ось що значить відсутність мами – тато для них не авторитет. Вони бігали по літаку, заглядали у всі ілюмінатори, серйозно обговорювали з іншими дітьми, чи можна якось відкрити аварійний вихід під час польоту, чим неабияк налякали нервову бабусю, яка сидить поряд – стюардесі довелося заспокоювати і бабусю. Потім бавилися з їжею і розкидали заготовлені мамою для «спокійного перельоту» іграшки. Ох, і чому тільки в літаку не передбачено дитячої кімнати?!

Другий переліт – безпосередньо до Ніцци – дався значно легше, тому що діти поснули… «Як долетіли?» – радісно вітав нас співробітник Кофранс по телефону, коли я, витираючи важкий піт, виходив з аеропорту до мами, яка нас уже зустрічала. Тільки тут я відчув до нього справжню подяку, уявивши, як би мені летілося рейсом, який я мало не вибрав сам – з восьмигодинною паузою на пересадки.

Сам карнавал пройшов приголомшливо і залишив довгий святковий післясмак. Відпочивши, я вже на другий день, пишаючись тим, що я батько, розгулював зі своїми дрібними хуліганами по місту. Мені більше не було з ними тяжко і складно – адже поруч була дружина! І я подумав: добре бути татом, і в Омську, і в Москві, і в Ніцці… якщо поруч мама!