Ми народжували платно, але таке відчуття, що якщо б народжували безкоштовно, до нас би ставилися краще. Акушерка кричала на дружину весь період потуг: і дихає вона неправильно, і лежить неправильно, і кричить неправильно; в кінці кінців, я пішов до головного лікаря і поставив вимогу замінити цю істеричку. На її місце прийшла похмура і незадоволена мовчазна акушерка, від якої користі було ще менше.

Лікар теж залишив найнеприємніше враження, приймаючи пологи, він матюкався тому, що дружина неправильно тужилась. Після пережитого кошмару радість була не від появи на світ нашого сина, а від того, що це пекло, нарешті, закінчилося.

Щоб подібна ситуація не повторилася, вдруге ми вирішили поставитися до пошуку підходящого пологового будинку дуже серйозно. Довго читали відгуки в інтернеті і радилися з друзями. Всі пологові будинки та приватні клініки нашої країни ми незабаром відкинули, вирішивши народжувати за кордоном. Вибір припав на Ніццу тому, що там народжувала подруга моєї дружини і наполегливо рекомендувала вчинити так само, запевняючи, що там вона «народила і не відчула». Щоб все було законно і без непередбачених проблем, звернулися в компанію Кофранс, яка і допомогла нам організувати пологи в Ніцці, і зняти квартиру на узбережжі на період до і після пологів.

Це було недешеве задоволення, але я не збирався економити на здоров’ї своєї дружини та дитини. Та й першій дитині корисно зайвий раз подихати свіжим морським повітрям. У визначений термін ми успішно перебралися в Ніццу і почали проходити підготовку до пологів. Спочатку я теж ходив з Машею на заняття, але потім вона вирішила народжувати без мене, залишивши нас з Тьомою в «кімнаті очікування». «Не чоловіча це справа», – підморгнула вона. За місяць, що ми провели у Франції, дружина помітно повеселішала, і видно було, що її страх перед пологами майже пройшов.

Я весь свій час приділяв дитині, гуляючи, купаючись і непомітно розчиняючись у теплій радісній атмосфері міста. Але все ж скажу відверто: я дуже хвилювався і за Машу, і за майбутні пологи, і за той нелегкий період, коли у нас на руках буде вже не одна, а цілих дві маленькі дитини. Нам і з одним не вистачало чотирьох рук. Але до моменту пологів ми все більше і більше заспокоювалися, позначився відпочинок, доброзичливе ставлення до нас всіх без винятку, допомога і докладні пояснення від Кофранс в будь-якій ситуації.

Коли Маша народжувала, ми з Тьомою чекали в спеціальній кімнаті. Я вирішив не залишати його з нянею, щоб він теж відразу побачив сестричку. Йому нещодавно виповнилося три роки і він уже все розумів. Наші другі пологи пройшли аж у два рази швидше, ніж перші! Коли лікар увійшов привітати мене з народженням донечки, я не повірив своїм вухам і навіть подумав, чи не помилився він, так як готувався чекати ще кілька годин!

Ми побігли до палати. Мені відразу дали потримати доньку. Я побачив, що у неї блакитні очі і губки в точності, як у мами, трохи темних волосків на голівці… Вона не кричала, а вела себе тихо-тихо. Лікар виклав її до маминих грудей. Я не помітив, як у мене по обличчю потекли сльози. Тьома ледве дихав, перейнявшись важливістю ситуації, і з цікавістю роздивлявся сестричку. Маша щасливо посміхалася і зовсім не виглядала втомленою, ніби вона не народжувала перед цим кілька годин, а просто їй принесли вже готову доньку.

Не буду описувати свою радість – це неможливо. Після перших пологів я заспокоював і підбадьорював Машу, після других – вона заспокоювала мене, тому що я плакав від щастя і не міг зупинитися. Я взагалі не пам’ятаю, щоб колись ще я так плакав. Серце радісно стрибало, і в голові стукала тільки одна фраза «Я знову став татом! Я знову став татом! Я знову став татом!»

Ми відзначали наше поповнення в колі друзів, яких вже встигли завести тут. Після виписки ми ще кілька місяців щасливо прожили в Ніцці. Завдяки допомозі Кофранс ніяких складнощів з законодавством у нас не виникло, ми почували себе так спокійно і впевнено, немов перебували у себе вдома.

Сумно було за тільки те, що незабаром треба було повертатися на Батьківщину. «Залишайтеся! – нам радили друзі. – Не так-то складно сюди переселитися, було б бажання». Так, нам хотілося залишитися в Ніцці назавжди. «Немає нічого неможливого, – запевняли нас і співробітники Кофранс, – якщо надумаєте, допоможемо у всьому!» Це були не порожні слова, компанія робила набагато більше, ніж обіцяла.

І ми, дійсно, зараз в роздумах. Наші двоє дітей благополучно ростуть, Тьома пішов у садок, Мілана весь час проводить на руках у нас з Машею, а ми сумуємо по Ніцці! Не впевнений, що нам вдасться перебратися туди назавжди, але що найближчі кілька років ми будемо відпочивати тільки там – це точно!

З труднощами я зіткнувся уже на першому етапі! Перелопативши різні сервіси в інтернеті, я не зміг вибрати жодної авіакомпанії, яка б відповідала усім вимогам: десь були серйозні обмеження по багажу (а речей у нас багато), десь було відсутнє харчування, десь потрібно було робити дві пересадки, але особливо мене «порадувала» авіакомпанія із суворою вимогою дотримуватися ваги до 10 кілограмів на кожну сумку. За моїми розрахунками, мені довелося б зібрати для багажу не менше чотирьох маленьких валізок, і ще стільки ж – для ручної поклажі. Враховуючи те, що однією рукою мені треба було тримати двох дітей, для такого перельоту мені не вистачало якихось п’яти-шести рук.

На щастя, мені спало на думку звернутися в компанію Кофранс. Ми познайомилися з хлопцями деякий час назад і вели переговори про купівлю готового бізнесу в Ніцці. На купівлю я поки що не зважився, але Кофранс в будь-якому разі готові допомогти у всьому, що стосується подорожей у Францію для будь-яких цілей. Я навіть пошкодував, що витратив стільки часу на самостійний пошук, тому що співробітник компанії миттєво знайшов мені відповідну за всіма параметрами авіакомпанію з хитрою і зручною пересадкою.

Далі було складніше. Зібрати валізи, слідуючи безперервним інструкціям мами по скайпу, мені ще так-сяк вдалося, але от сама подорож була незабутньою! В аеропорту, як і слід було очікувати, діти, занудившись від очікування, забігали: спочатку навколо мене, потім далі і далі!

Доки я ловив одного, зник другий! Доки шукав другого, перший загубив рюкзак! Потім ми втрьох носилися по аеропорту, розшукуючи рюкзак, а я тягнув на собі при цьому ще три сумки ручної поклажі і, проклинаючи все, боявся, що літак полетить без нас. На пропускному пункті до телетрапу чергова заплуталася в дітях (там виявилося ще кілька малих, подібних моїм) і не відразу зрозуміла, що у мене близнюки: «Я ж вже пропустила вашу дитину!» – злякалася вона, побачивши, як хлопчик, який тільки що пробіг в телетрап, знову з’явився у мене за спиною.

Під час перельоту бортпровідники виявляли просто чудеса терпіння, такту і послужливості. Вони домовилися з іншими пасажирами і пересадили нас на перші місця, де попереду немає крісел, самі перенесли і переклали наші сумки. В польоті перші хвилин двадцять стюардеса заспокоювала дітей, які на весь літак допікали її оптимістичними питаннями: «А що робити, якщо літак почне падати? А чому немає парашутів, щоб вистрибувати? А літак може загорітися?» Мені хотілося сховатися під кріслом…

Я сподівався на десять хвилин перепочинку, коли мої спиногризи чкурнули в туалет, але і тут не обійшлося без оказій. Однаково одягнені, вони навмисне заплутали чергу пасажирів, і через кілька хвилин з хвоста літака пролунали незадоволені вигуки: «Хлопчик, ти ж тільки що вийшов, куди ти другий раз йдеш?!» Довелося йти розбиратися, але поки я пробився крізь чергу, стюардеса вже прояснила ситуацію. «Наступного разу підете по одному!» – невдоволено буркнув я. Лише келих вина, запропонований Людмилою – тією самою уважною бортпровідницею – трохи підняв мені настрій.

За ті кілька годин, що ми летіли, мої бісенята переполохали весь літак. Ось що значить відсутність мами – тато для них не авторитет. Вони бігали по літаку, заглядали у всі ілюмінатори, серйозно обговорювали з іншими дітьми, чи можна якось відкрити аварійний вихід під час польоту, чим неабияк налякали нервову бабусю, яка сидить поряд – стюардесі довелося заспокоювати і бабусю. Потім бавилися з їжею і розкидали заготовлені мамою для «спокійного перельоту» іграшки. Ох, і чому тільки в літаку не передбачено дитячої кімнати?!

Другий переліт – безпосередньо до Ніцци – дався значно легше, тому що діти поснули… «Як долетіли?» – радісно вітав нас співробітник Кофранс по телефону, коли я, витираючи важкий піт, виходив з аеропорту до мами, яка нас уже зустрічала. Тільки тут я відчув до нього справжню подяку, уявивши, як би мені летілося рейсом, який я мало не вибрав сам – з восьмигодинною паузою на пересадки.

Сам карнавал пройшов приголомшливо і залишив довгий святковий післясмак. Відпочивши, я вже на другий день, пишаючись тим, що я батько, розгулював зі своїми дрібними хуліганами по місту. Мені більше не було з ними тяжко і складно – адже поруч була дружина! І я подумав: добре бути татом, і в Омську, і в Москві, і в Ніцці… якщо поруч мама!

Я люблю у Франції все! Я люблю людей, легких, чуйних і доброзичливих. Куди б я не увійшов тут, мені говорять «Bonjour!» і посміхаються. Я люблю французькі міста, затишні, радісні, незвичайно красиві, кожне – зі своєю неповторною атмосферою. Я люблю м’який теплий клімат, гірськолижний відпочинок в Альпах і дивовижні пляжі на Лазурному Березі.

Французька історія, пам’ятки, шедеври мистецтва і архітектури – про це можна говорити нескінченно, і не вистачить життя, щоб всі їх хоча б один раз побачити. Вже не мені належить глибоко в це занурюватися: мій син навчається в університеті Софії Антиполіс на факультеті мистецтв у Ніцці, і я пишаюся ним!

А ось у що я поринаю з головою – так це у французький футбол! З дитинства був завзятим уболівальником і намагався не пропускати жодного матчу. Ну, на цю тему я краще окремо напишу, тут коротко не вийде!

Що я ще люблю у Франції? Кухню і вино! Ранкова ароматна кава з випічкою, класичний обід з кількома салатами і цибулевим супом, м’ясо чи морепродукти на вечерю, і звичайно, сири! Все – тільки свіже, дурманяче своїми запахами, надзвичайно апетитне! Вина з тонким вишуканим смаком, кожне – зі своїм неповторним букетом, які тільки з часом починаєш розрізняти!

Галасливі екскурсії в містах і відокремлені прогулянки на природі, поїздки на машині з сім’єю по всій країні і подорожі в веселій компаній друзів – через усе це я багато разів пройшов, але мені не набридає! Я люблю сам дух Франції, її ніжну природу, вируючу в повітрі святковість – мені хочеться тут співати і танцювати!

А ще я так полюбив компанію Кофранс, яка супроводжувала весь мій непростий шлях переселення в Ніццу! Чого приховувати: ПМП у Франції мені далося нелегко, довелося докласти багато зусиль, щоб втілити мрію свого дитинства і допомогти своєму синові. Співробітники Кофранс допомагали мені від початку до кінця, не можу висловити, як я вдячний цим людям за те, що вони для мене зробили!

Рідко де до іноземців ставляться так дружелюбно, відкрито і щиро, як у Франції. Я бував у багатьох країнах, і мені є з чим порівнювати. У французів в крові привітність, позитив і відчуття гумору, я невимушено спілкуюся з ними, в якому б місці країни я не опинився.

Тут гарне все: люди, будинки, парки, тут красиве саме життя, і ця краса абсолютно органічна, немов люди зовсім не докладають ніяких зусиль, щоб її досягти. Прагнення до прекрасного є в кожній людині, треба тільки вміти не чинити цьому опір – і французи вміють! Ось тільки жінки все ж красивіше у нас, і французи з цим, до речі, повністю згодні! Добре, що російських дівчат у Франції вистачає, в будь-якому місті мені доводилося зустріти співвітчизницю і поговорити з нею рідною мовою.

Чи сумую я за Росією? Так, сумую. Я залишив там багато друзів, багато спогадів, багато прожитих років. Це безцінне, і це назавжди залишиться в моєму серці. Але буду відвертим: мені довелося подолати там стільки труднощів, вирішити стільки проблем, отримати стільки душевних травм, що мені не хочеться повертатися.

Сьогодні я дивлюся на свого сина, радію його успіхам, пишаюся своїми досягненнями, і щасливий не тільки своїм, але і його щастям! Упевнений, він перевершить свого батька! За спиною у мене вже більша половина життєвого шляху, але, слава Богу, у Франції я відчуваю себе так молодо, як ніби життя тільки починається!